Сьогодні герой України, видатний діяч і письменник святкує день народження. Юрію Мушкетику 90 років. Його перу належить низка творів, які відбивають історичний розвиток держави і роль особистості в ньому.
Деякі цікаві факти про письменника, які він розкрив в ексклюзивному інтерв`ю.
Ви друкуєте на комп’ютері?
— Ні, я пишу все від руки. Я письменник старої закалки… Ну вважайте, що я з епохи Македонського (сміється). Потім моя знайома набирає на комп’ютері та надсилає в журнал електронною поштою. Звичайно треба завершувати свою діяльність, бо я дуже старий і здоров’я немає.
Майже всі мої друзі померли. Залишилися Дмитро Павличко, Олег Чорногуз, Іван Драч, з якими спілкуюся час від часу.
Якби довелося все почати спочатку, Ви все одно б стали письменником?
— Я не шкодую, що прожив таке життя. Звичайно були і піднесення, і падіння. Почав у студентському гуртожитку писати прозу, на підвіконні уночі, а в денний час — у читальному залі. Від своїх товаришів натерпівся насмішок на все життя. Але все одно вибився в люди. Так готувалася повість «Семен Палій». Потім її надіслав до дитячого журналу «Барвінок» та в журнал «Дніпро».
Через кілька місяців зайшов в редакцію «Барвінок». Літературний консультант шукає моє оповідання та не може знайти. Мені не зручно і вже хочеться піти. Раптом у цей момент в кабінет заходить відповідальний секретар: «Що Ви шукаєте?» – «Да от хлопець оповідання прислав» – «Як воно називається? Та воно уже в номері!». Це був найбільший тріумф мого життя, хоч були в житті і державні премії і широке визнання за кордоном…
Потім дізнався, що в журналі «Дніпро» також вийшло моє оповідання. Так я одержав перший чималий гонорар — півтори тисячі карбованців. За них я купив собі перший костюм, в якому закінчив університет та одружився. Коли великим накладом вийшов роман «Семен Палій», я за одержані кошти купив батькам хату.
Після закінчення аспірантури мене взяли на роботу в журнал «Дніпро». Спочатку працював відповідальним секретарем, заступником редактора, а потім років 12 був головним редактором журналу, який виходив тиражем майже 70 тисяч примірників. Я особисто знав Тичину та Рильського. Також ми друкували дисидентів. Літератори у київських кіосках займали черги, аби це видання купити, бо знали, що там є статті Стуса, Дзюби, Світличного, Сверстюка.
До речі, кожен номер журналу жваво обговорювався на політбюро. Тоді існувала цензура. Цензор втручався і у любовні твори.
Навіть Сосюру били за вірш «Любіть Україну», який був написаний у воєнні роки. Нібито цей вірш оспівує буржуазну Україну. А мого викладача Юрія Бурляя за дисертацію по Сосюрі виключили із партії, звільнили з роботи і подали на зняття наукового ступеня.
Як народжуються герої Ваших творів?
— Я не пишу спонтанно. Буває беру готового героя, готовий факт, готовий сюжет. Наприклад, так був написаний роман «Віхола».
А моя повість «Біль» передруковувалась багато разів. По її мотивах навіть був відзнятий двосерійний фільм. Сюжет повісті народився з почутої фрази в дитинстві. Я лежав на печі, а мати мого товариша і моя мати між собою розмовляли. Вони думали, що я сплю. І його мати каже: «У Гриші на війні щось було. І вона знає про це. Він боїться і оце так терпить». Пройшли роки і раптом згадую цю фразу. Лежу і придумую, а що в нього таке було. На війні були мій батько і брат, який повернувся інвалідом. Часто вони розповідали воєнні історії. Але я намагаюся відштовхуватись від якогось факту. Мені потрібно, аби я сам в це повірив.
Що Ви хочете, щоб читач виніс з історичної прози Юрія Мушкетика?
— Я хочу, аби читач виніс любов до України та став її патріотом. На жаль, українська нація фактично розсмикана, роздьоргана, спантеличена і так далі. В нас багато малоросів, але хочеться, щоб громадяни любили цей край, любили цю землю.
Весь час я писав з любов’ю до України. Найкращий мій історичний роман – «На брата брат». Про гетьмана Івана Виговського.
Другий кращий роман — «Яса» про вимишленого героя Івана Сірка.
Також мною написаний чудовий роман «Гетьманський скарб» про Павла Полуботка – українського патріота, який помер у Петро-Павлівській фортеці. Чому називається «Гетьманський скарб»? Тому що там розповідається про легендарний скарб гетьмана Полуботка. У свій час навіть Верховна Рада кілька днів засідала та з відповідним листом звернулася до англійського уряду: «Цей скарб у Вас. Віддайте його нам». Ну дурницями хворів український парламент. Для спочатку треба було найняти таємного агента, щоб той пошукав: де той скарб.
Скільки за Ваше життя було видано книжок? Ви рахували?
— Близько сорока романів, повістей, новел — оригінальних, без перевидань. Щось з моєї літературної спадщини померло, щось помирає, а деякі твори житимуть.
У Вас велика родина?
— Моя родина не дуже велика. Дружина померла. В мене є дві дочки, які мені допамагають і не забувають. Старша – доктор філологічних наук, вільно володіє угорською і польською мовами і є членом спілки письменників Угорщини. Молодша закінчала Львівський поліграфічний університет. Маю я двоє онуків. Одна онучка закінчила університет і працює, а онук вчиться у десятому класі.
Комментариев нет:
Отправить комментарий