Я їх любив. Кохані жінки Т. Г. Шевченка

Ведучий: Кохання… Найпрекрасніше, найсвітліше з людських почуттів, що підносить людину високо над землею, над її повсякденними проблемами, над її буттям.

Ведучий: Кохання! Важко уявити людину без цього бентежного почуття. Самовідданість, самопожертва, жага оновлення всього світу - розмаїття почуттів входить до складної гами цього прекрасного почуття.

Ведучий:Кохання! Скільки неосяжного в цім єдинім слові. Який неосяжний океан в єдиній сльозі! Яке небо в єдиному погляді! Яка буря в єдиному зітханні! Яка блискавка в єдиному дотику! Яка вічність в єдиній меті.

Чому нещасним кріпакам
Не дав Бог воленьки-свободи,
Своєї вільної господи,
Простої радості рукам,
Сімейству — затишку і згоди?

Ведучий: Ці слова були  написані  геніальним українським письменником, талановитим поетом Тарасом Григоровичем Шевченком, людиною з ніжними та прекрасними почуттями.

Ведучий: Мало кому в коханні так не щастило, як геніальному українському поетові та художнику Тарасові Шевченку. Маючи унікальні таланти, гострий розум, товариську вдачу, привабливу зовнішність, він, здавалося б, був приречений на успіх у жінок.

Ведучий: Натура творча і вродлива, Кобзар часто закохувався. Закохувалися й у нього. Та особисте життя у великого українця так і не склалося. Не судилося Тарасові Шевченку продовжити свій родовід у наступних поколіннях. Чому це сталося? Чому любов дарує не тільки радість, а й сльози? Чому геній не залишився з жодною коханою? Отже, про жінок у долі Шевченка  піде мова сьогодні.

      Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до сусідської дівчини Оксани Коваленко.

Інсценізація уривка з твору «Тарасові шляхи» Оксани Іваненко

Дійові особи: Тарас, Оксана.

На сцену виходить хлопець у полотняній сорочці, брилі, постолах.

Тарас 
Мені тринадцятий минало,
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи то мені чого було,
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога…
Як прийде Оксаночка, скажу: «Ти моя зіронька».

З'являється дівчинка у вишитій сорочці, на голові стрічка.

Тарас (радіє). Ось іди, Оксаночко, сюди, щось тобі покажу.
Оксана. Ну що?
Тарас. Та йди ближче.
Оксана. Та я й звідси почую.
Тарас. Знаєш, я кидаю дяка і йду в Лисянку.
Оксана. А чого? Не помирили?
Тарас. Ні, не те: буду там учитися на маляра.
Оксана. О? Так уже годі на кобзаря — підеш на маляра?
Тарас. Років зо два буду малярем!
Оксана. А що це таке — маляр?
Тарас. Як що? Що схотів, те й намалював. Схотів — дерево, схотів — хату, а схотів — козака.
Оксана. Ти бач! Он воно що!
Тарас. Зароблю грошей — поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю лілеями або барвінком, а на дверях... ех! Козака змалюю на стіні! (Пауза) Тебе змалюю та й дивитимусь на тебе.
Оксана (підходить ближче). Таке вигадаєш! Бідний ти, Тарасе, у тебе й сорочка не біла.
Тарас. А ти знаєш оту пісню «Ой зійди, зійди, зіронько моя вечірняя»?
Оксана (тихенько). Ну то й що?
Тарас. Гарна ти! Немає кращої за тебе!
Оксана. На всю Кирилівку?
Тарас. І на всю Кирилівку, і на весь білий світ!

Ведучий: Перше кохання, мабуть, найсильніше, обірвав пан Енгельгард, забравши з собою Тараса-козачка у далекі мандри світом, а його кохану - Оксану Коваленко - у січні 1840 року  видав заміж за кріпака К.М.Сороку.

Оксана ставить троянду у вазу.

Ведучий: Даремно Оксана казала йому:

Поїдеш з панами.

Знайдеш собі шляхтяночку

Забудеш Оксану! Поїхав. Таки знайшов собі шляхтяночку. Та Оксану таки не забув.

****

Звучить пісня

Ведучий. Друге  юнацьке кохання Шевченка, овіяне чарівністю чужого великого міста Вільно – це польська швачка Ядвіга Гусиковська .  Вона була схожою на Оксану (старша, лагідна, опікувалася сиротою). Тарас  декламував Міцкевича та присвячував їй вірші польською мовою.

Ядвіга Гусиковська. …Я навчила дворового козачка пана Енгельгардта польської мови, по-сестринськи жаліла його, перша дала йому гостро відчути різницю між вільним і кріпаком, між долями хоч і бідної, але вільної людини і раба.

Одного разу за те, що він затримався на прогулянці зі мною, його  відшмагали батогом. У нього боліло не так тіло, як душа.

Ведучий . Невідомо чим закінчилися би ці стосунки, якби під час польського повстання пан Енгельгард не втік до Петербурга, забравши з собою козачка Тараса, адже ці двоє були закохані один в одного.

Ведучий. Студентом Академії художеств у Петербурзі Шевченко переживає третє своє захоплення натурницею, яку він вивів під ім’ям Паші в повісті «Художник».

Амалія Клоберг. Я не могла вимовити його слов’янського імені чисто – замість «Шевч» говорила «Чевч». В 1839 році він намалював мене і підсміюючись, на догоду мені,  підписав своє ім’я на портреті так як я вимовляла,  не Шевченко а Чевченко.

Але нам не судилося бути разом. Через багато років, коли Тарас повернувся  із заслання ми  зустрілися  в крамниці, але закоханості вже не було.

Входить Ганна Закревська. Вішає на стіні свій портрет намальований Шевченком. Фото на екран.

Ганна Закревська. Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступно переслідують їх.

Ми познайомилися з Тарасом Григоровичем  в селі Мойсівці на банкеті у Волховської. Мій чоловік, Платон Закревський,— поміщик, один із власників села Березова Рудка на Полтавщині. Неодноразово запрошував до нашого маєтку Тараса, щоб написав наші портрети. Наші зустрічі переросли в кохання. Цілу низку віршів присвятив мені палкий поет. Та чи могла я зраджувати свого Платона? Ні  не могла. Але наше кохання закарбувалося в віршованих рядках.

Вірш «Якби зустрілися ми знову», всупереч звичайній стриманості поета, адресований конкретній особі, схованій під двома літерами – Г.З. Отож, Ганні Закревській, тобто мені.

Ведучий: Варвара Рєпіна познайомився з нею  Тарас Шевченко влітку 1843 року, коли він завітав до Яготину, щоб зробити декілька замальовок. Зупинився тоді Шевченко в маєтку князя Миколи Григоровича Рєпіна-Волконського спершу на деякий час, але потім знову повернувся туди на рік, бо йому дуже сподобалося у маєтку старшого брата декабриста Сергія Волконського.

Варвара Рєпіна: Вернути б час, і я – Варвара,
Сумна, задумана княжна,
Я б утекла з Яготина
Аз за Урал, де, наче хмара,
В.Рєпніна. Я зі шляхетного роду українських вельмож. Моя мама, княгиня Рєпніна, доводилася онукою самому гетьману Кирилу Розумовському. Усі мене називають доброю та щирою.

     У жовтні 1843 року сталася для мене надзвичайна подія — до Яготина завітав Шевченко. Тарас здався мені простим і невибагливим. Він відразу став у нас своєю людиною… Раз увечері він пропонує прочитати нам свою поему «Слєпая». О, коли б я могла передати вам усе, що я пережила під час цього читання! Моє обличчя було все мокре від сліз і це було щастям… Зачарована ним, я відчула, що він — обранець мого серця. Коли б я бачила з його боку любов, то, може, відповіла б йому пристрастю, бо його не можна не любити.

Запалюється свічка. Читець читає вірш «Н. Т.». Лірична музика...

Виходять молода попівна Федосія Кошиць, Агата Ускова – жінка коменданта форту, Харитина Довгополенко – гарненька дівчина-кріпачка. Усі вони з трояндами у руках.

Ведучий:  Вересень  1845 р. Шевченко перший раз відвідував Україну, Кирилівку, як вільна людина, йому сподобалася донька місцевого попа – Феодосія Кошиць.

Почуття до Феодосії було взаємним, дівчина хотіла вийти за нього заміж, але на заваді шлюбу став батько — Григорій Косиця, священик із села Кирилівка, який не дав дочці свого благословення. Це дуже вразило бідну дівчину, але вона не могла піти проти волі батьків і невдовзі збожеволіла від горя. І ми немов би чуємо в цих римованих рядках розпач поета, який втратив надію на щастя.

Доленько моя нещасна,

За що так не любиш?

Не дала поету щастя,

То, може, погубиш…

Ведуча. У часи солдатчини у Т. Г. Шевченка виник платонічний роман із дружиною коменданта форту Агатою Усковою. Вона була не молода й не така вже красуня, але досить приваблива й жіночна

Агата Ускова. «Обличчя доброзичливе, рухи повільні, голос приємний… Говорив гарно, плавно, особливо добре читав у голос. У товаристві тримався скромно, карт не любив, жіночого товариства не шукав.
Шевченко був у нас, як у рідній сім’ї, всі його дуже любили. Надя була тоді ще маленькою. Бувало, візьме її на руки, сміється до неї ясною посмішкою. А Наталі біля нього всім серцем. Співала йому. Вона була улюбленицею Шевченка. Він вчив її українських пісень.
Тарас Григорович любив природу, пісні. А коли він де-небудь чув українські пісні, то плакав. А як він любив квіти! Прості польові ромашки, маки, дзвіночки…»

Ведучий. Звільнення із заслання знову пробуджує в Шевченка прагнення мати сім’ю. Він постарів, хворий, змучений цингою, лисий. Вигляд аж ніяк не парубоцький: кожух, чоботи, сорочка. А проте, застрявши по дорозі до Петербурга в Нижньому Новгороді на п’ять місяців, він закохується в молоденьку актрису Катерину Піунову і освідчується їй, незважаючи на двадцять вісім років різниці між ними.

Входить Піунова.

Катерина Піунова. Це було в 1857році. В одному із спектаклів, в якому я грала, в антракті наш антрепренер прийшов з  якимось незнайомим. Цей незнайомець був великим українським поетом Тарасом Григоровичем Шевченком. Я, як і інші актори, була представлена йому. Він усміхнувся і сказав: «А вами я завжди милуюсь, коли бачу вас на сцені». Під гримом я почервоніла до вух. Ми всі знали, що Тарас Григорович живе  в Новгороді, знали про його повернення із заслання, але познайомитись і поговорити з ним ніхто з нас і не мріяв. Прийшовши додому, я довго думала про нього.

Тарас Григорович познайомився з моїми батьками, почав приходити до нас.

     Одного разу Тарас Григорович заявив, що йому потрібно сказати щось важливе. Він попросив покликати моїх батьків, і коли всі зібрались, сказав: «Слухайте, батьку і матко. І ти Катрусю, слухай, Ви давно мене знаєте, бачите ось я який є – такий і буду. У вас є товар, а я купець – віддайте за мене Катрусю».

Я вся горіла, думки мої плутались. Як впіймане звірятко, я дивилась то на Тараса Григоровича, то на своїх батьків і не знала, що мені робити. Мені хотілося кинутись до нього, обняти його дорогу, геніальну голову, але… грізні очі моєї матері показували мені на двері, і я кинулася з кімнати.

Виходить.

Ведучий. Шевченку не відмовили прямо. Але його більше не запрошували в дім, і сама дівчина уникала його.

Ведучий. 18 березня 1858 року в Москві Шевченко познайомився з Марією Василівною Максимович.

Марія Максимович. Як гарно ми співали з Тарасом Григоровичем. А його листи…

Пригортає до грудей лист

   Під час останньої подорожі в Україну, коли гостював у нас, малює мій портрет, я як могла так зігрівала серце поета теплотою і увагою. Він писав мені, щоб знайшла йому підходящу пару і одружила його :»Оженіть, будь ласка, а то як ви не ожените, то й сам Бог не оженить. Так пропаду бурлакою на чужині… Зробіть же так, моє серце єдинеє…»

Ведучий. Доля ніби знущалася над поетом, адже на момент знайомства з Шевченком Марія Максимович була вже заміжня. Тому їхні  почуття були приречені.

Ведуча. Несподівано для всіх Шевченко захотів одружитися із Харитиною Довгополенко, гарненькою дівчиною-кріпачкою, що була служницею у троюрідного брата Варфоломія. Від вересня 1859 р. до кінця червня 1860 р. поет довідувався у листах, чи вона піде за нього, просив її намовляти.

Ведуча. Брат відмовчувався, а згодом відповів, що Харита стала грубіянкою, завела роман із писарем. Таким чином поета хотіли переконати в необачності такого шлюбу. «Шкода, а мені луччої жінки не треба»,— сумовито погодився поет.

Звучить лірична мелодія.

Ведуча. В останні роки життя Шевченка охопила туга за родинним теплом, жіночою ласкою та опікою. «Оженіть, будьте ласкаві,— писав він своїм друзям в Україну.— А то так і пропаду бурлакою на чужині». Поет мріяв про влаштування власного гнізда над Дніпром та господиню — друга в хаті, близьку й віддану дружину.
Ликера Полусмакова (перед дзеркалом стрічки і намисто міряє) «Коли Т. Г. Шевченко посватався до мене, покоївки-кріпачки Ликери Полусмакової (а я на той час служила в Петербурзі в українських поміщиків), його друзі були шоковані. Такий нерівний шлюб засуджували всі, та поет лишався невмолимим. Найзаповітнішою мрією моєю було визволитися від кріпосного рабства, і вона здійснилася, бо наречений мій прагнув усією душею зробити мене вільною. Поет найняв для мене вчителя, щоб стала я письменною. І, коли вже наближалося весілля, настала розв'язка: несподівано прийшовши додому, мій коханий застає мене в обіймах учителя. Розрив наших стосунків загострив хворобу Шевченка. Біль у грудях, на який він все частіше скаржився, поєднався з душевним болем».

Ликера кладе квітку у вазу.

Ведуча . Одиниадцять прекрасних троянд було у житті Шевченка, та, на жаль, вони всі зів'яли, так і не подарувавши поетові великого щастя. І все-таки жаль, що не знайшлося у житті поета жінки.

Яка б могла йому сказати:
Любове святая моя,
Богине моя страждальна,
Вже скільки спливло років,
А ти у мені світанна.
І скільки б лишилось днів
На рідній землі прожити…
Та навіть як стану житом,
Знов шепотітиму вітру,
Щоб ти повернувсь мені,
Журавлику-чорнокрил,
Загублений мій коханий,
Я навіть свій день останній
Летіти до тебе стану,
Допоки вистачить сил.

Всі по черзі

Які слова, дзвінкі її чудові,
Даруєш ти мені. Господь.
Що ми в цім світі без любові?
Лиш грішна плоть, нікчемна плоть.
Куди б не йшли, за що б не брались
Все, виявляється, дарма.
Ніщо у цім житті  не в радість.
Коли  любові в нас нема.
Любов – не те, що буде вічно,
І ні початку, ні кінця.
Любов як Всесвіт, що магічно
Пульсує в грудях у Творця.
і я складаю в кожнім слові
Йому подяку і хвалу
За цілий океан любові
За кожну крапельку малу.